Валерій Міщенко, журналіст порталу "Моя Київщина" поспілкувалася з Анатолієм Роговим - завідуючем оперативно-диспетчерським відділом Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва, який раніше очолював медичне управління Білої Церкви. До цього він протягом 17 років був керівником Білоцерківської станції швидкої медичної допомоги. Він розповів про свої здобутки на посаді, проблеми в медицині Білої Церкви та ситуацію зі створенням госпітальних округів

- Розкажіть, як Ви розпочинали свою кар’єру в медицині?

- Професію лікаря я обрав за покликом серця. Справа в тому, що в нашій сім'ї дуже рано померла моя бабуся - у 56 років, від інсульту. Тоді я був в четвертому класі. І тоді я чітко сказав: буду лікарем, щоб більше ніхто так рано не помирав.

У школі я вчився добре і після закінчення вступив до Харківського медичного інституту. Свій трудовий шлях я розпочинав з дільничного лікаря-терапевта, потім доля закинула мене у маленьке містечко в Білорусі, де я працював головним лікарем станції швидкої медичної допомоги. А вже потім ми з дружиною вирішили повернутися в Україну.

За конкурсом через медичну газету, я подав свою кандидатуру, та пройшов конкурс на посаду головного лікаря Білоцерківської станції швидкої медичної допомоги, де й пропрацював 17 років. Після цього на запрошення тодішнього міського голови Білої Церкви Василя Савчука, я був призначений на посаду начальника міського відділу охорони здоров'я, яке потім було реформовано в управління. На сьогоднішній день працюю на посаді завідуючого оперативно-диспетчерським відділом Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва.

- Що позитивного Вам вдалося зробити у Білій Церкві?

- Хвалите себе було б не дуже правильно, але певні зрушення все ж таки були. Зокрема, на швидкій допомозі. Наша Білоцерківська станція швидкої медичної допомоги була одна з кращих в Україні. Ми приділяли значну увагу саме якості надання медичних послуг. Ми постійно працювали над покращенням рівня підготовки медичних працівників, проводилися різноманітні конференції, була постійна співпраця з нашою профільною кафедрою медицини невідкладних станів Академії післядипломної освіти. Мінімум двічі на рік проводили великі обласні конференції з широкою проблематикою. Ну, й згодом це дало результат: бувало так, коли за рік ми не отримували жодної скарги з боку населення. Це, мабуть, той основний показник, по якому можна орієнтуватися, як працює медзаклад та медичні працівники. До нас приїжджали переймати досвід наші колеги майже з усіх областей України.

Що ж стосується роботи на посаді начальника медичного управління Білої Церкви, то принцип роботи у мене залишався той самий. Ми працювали над покращенням матеріально-технічної бази, над впровадженням сучасних медичних технологій. Зокрема, нам вдалося відкрити ендокринний центр на базі Міської лікарні №2. Були залучені лише позабюджетні кошти, і нам вдалося сконцентрувати всіх фахівців в одному місці. Такий європейський досвід значно покращував надання допомоги ендокринного профілю.

Дуже непросто давалося відкриття центру гемодіалізу. Але ми зробили це. І я хочу подякувати моїм колегам, в першу чергу, з лікарні №2, а саме Головенко Ніні Василівні, що нам це вдалося. В результаті, центр гемодіалізу в Білій Церкві забезпечує хворих не тільки самого міста, а й більшої половини Київської області. До нас приїжджали хворі на гемодіаліз навіть із з-за кордону. І що найголовніше - їм сподобалося, і вони навіть просилися постійно приїжджати до нас на гемодіаліз.

Йшла дуже насичена робота по відкриттю серцево-судинного центру. Ми розуміли, що на сьогодні серцево-судинна патологія лідирує серед всіх хвороб. Ми активно впровадили в роботу тромболізіс при гострому інфаркті міокарда. У Білій Церкві нам ніколи не вистачало препарату для цієї процедури, і ми постійно просили в області, щоб нам його надали. Придбати за бюджетний кошт було дуже складно тому, що вартість однієї ампули становить 15 тисяч грн.

Але ми пішли далі, розуміючи що це лише одна з методик. А є ще більш сучасні методики: наприклад, септування ранніх етапів інфаркту міокарда, що практично повністю відновлює роботу серця і запобігає інвалідизації. І ось це нам вдалося зробити. До речі, до цього процесу залучився і відомий кардіохірург, директор Київського інституту серця Борис Михайлович Тодуров. Ніхто й не думав, що на той час на базі першої лікарні буде запроваджено септування. На превеликий жаль, це проект не зовсім державний, адже сьогодні немає державної програми по цьому питанню.

- Окрім матеріального забезпечення, чи були зроблені кроки по реформуванню самої системи роботи медичної галізі?

Зрозуміло, що ми паралельно проводили і реформи. Але це дуже болючий процес. Ми розпочали з реформи первинної медико-санітарної допомоги. Проводити її було дуже важко, тому що не було чіткої законодавчої і нормативної бази. Тільки по цьому напряму було видано близько сотні рекомендаційних матеріалів. І ми намагалися провести реформу первинної медико-санітарної допомоги, щоб вона йшла на користь людям, а не на зміну табличок на дверях. Ми розуміли, що у віддалених районах треба буде створювати амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Щоб там на місці можна було провести електрокардіограму, провести якісь незначні лабораторні обстеження, щоб там був відкритий стаціонар, щоб людина могла прийняти певні процедури, і там були фізіотерапевтичні кабінетів.

Паралельно йшла реконструкція приміщень. Ми розуміли, що треба створити умови праці для медичних працівників. Біла Церква - компактне місто, але таких амбулаторій сімейної медицини повинно було бути мінімум п'ятнадцять. Ми почали використовувати ту базу, яка є в наших медичних закладах. В першу чергу, ми почали створювати амбулаторію на базі медико-санітарної частини "Будівельник". Потім відкрили амбулаторію на вул. Леваневського, де була філія дитячої поліклініки. Була зроблена потужна реконструкція, утеплення, було проведено капітальний ремонт. Трішки пізніше ми зробили амбулаторію на бульварі Перемоги у філії дитячої поліклініки. Ну й планували такі амбулаторії зробити і в Гайку, але там були проблеми з приміщенням. Були пропозиції з відкриття такої амбулаторії на Залізничному селищі. Трішки гіршою була ситуація на Піщаному і Таращанському масиві: там не було приміщень.

Також у нас була проведена глобальна реконструкція нашого пологового будинку. Там не лише обмежилися реконструкцією, а й вивчали досвід кращих фахівців. Наші лікарі їздили в інші області, де впроваджувалися сучасні пологові будинки. Весь медичний персонал Білоцерківського пологового будинку пройшов переатестацію і це дало теж свої результати.

Вдалося покращити матеріально-технічну базу нашої дитячої поліклініки. Колись лабораторія дитячої поліклініки була в аварійному стані, і мами з дітками буквально стояли на вулиці. Сьогодні  - це сучасна будівля.

Я пам'ятаю, в якому стані перебували наші операційні міської лікарні №2 і №1. З великими потугами та труднощами вдалося провести їхню реконструкцію.

Тому за те, що було зроблено в медичній галузі Білої Церкви мені насправді несоромно дивитися в очі ані своїм колегам, ані жителям Білої Церкви. Я не скажу, що все було дуже добре. Болісно, і не так як мені хотілося б, пройшла реформа екстреної медичної допомоги. А в Київській області вона відбулася ледь не найгірше в усій Україні. От мабуть це єдине, що не вдалося мені зробити так, як хотілося.

- Які особисто Ви бачите проблеми в медицині зараз, та що потрібно зробити в першу чергу для їх вирішення?

- Головна проблема медицини Білої Церкви полягає у тому, що стара система Семашка зруйнована, а нова не створена. До того ж система охорони здоров’я не може існувати, якщо її фінансування становить менше 5% ВВП. Якщо порівнювати Україну із, наприклад, США, то в США на охорону здоров'я виділяється 15% ВВП. І цим все сказано...

- Що Ви можете сказати з приводу госпітальних округів?

- Моя особиста думка така: створення госпітальних округів - це, може, і правильно, але, перш за все, має відбутися адміністративна реформа. А тоді вже створення госпітальних округів має стати закінченням адміністративно-територіальної реформм. Тим більше, сьогодні, коли система госпітальних округів ніби є, але положення про лікарні інтенсивної терапії та загальну структуру ще не затверджено - це видається дуже сиро.

Суть полягає в тому, щоб в госпітальному окрузі створити сучасну лікарню інтенсивного лікування. Для того, щоб створити таку сучасну лікарню потрібні величезні кошти - це десятки, а може і сотні мільйонів гривень. І якщо брати Білу Церкву, де у нас є потужна лікарня №2. Але щоб її довести її до того рівня, якою вона повинна бути, туди потрібно вкласти не одну сотню мільйонів гривень. Тому не потрібно поспішати зі створенням госпітальних округів. Адже виникає питання від колег-лікарів, яка доля чекає на районні лікарні, чи буде покращено стан наших доріг? І питання - як буде доставлятися до Білої Церкви хворий із того ж самого Тетієва чи Ставища. Також виникає питання формування кошторисів цих лікарень, як будуть утримуватися лікарні тощо?

- Хто міг би бути гідним Міністром охорони здоров’я, та хто з поперередників був найбільш ефективним керівником на Ваш погляд?

- Достойним міністром охорони здоров'я повинна бути людина, яка знає нашу систему і яка є дуже хорошим управлінцем. Яка пройшла в роботі від районної лікарні і дуже добре орієнтується в медичній сфері. Я вважаю, що в нашій державі є багато талановитих, достойних людей, які могли б відповідати заданим критеріям. А хто з поперередників був найбільш ефективним керівником? Скажімо так, мені імпонувала робота міністра Спіженка. Всі інші міністри чимось особливим не відмітилися. Єдине, що були спроби щось зробити у Василя Князевича. З Квіташвілі ми спілкувалися, і я йому розповідав своє бачення, і в принципі він мені сподобався. Сподобався тому, що у нього було бажання щось робити...

- Який випадок з медичної практики Вам найбільше запам’ятався?

- Таких випадків було дуже багато. Пам'ятаю коли я в Білорусії виїжджав на виклик вночі, у віддалене село. Там було групове отруєння, а саме п'ятеро чоловіків. Ну, і трапилося так, що чотирьох з них ми полікували на місці, а одного треба було вести до лікарні. Та під час транспортування його стан весь час погіршувався. Нам вдалося врятувати цю людину та мені було дуже приємно коли вони всі разом прийшли і дуже дякували. Вони бачили, як ми працювали, бо ми їхали в одній машині. І це було дуже приємно.

Запам'яталося й інше. Були ситуації дуже неприємні, коли бачиш смерть. Коли не можеш врятувати людей. От на все життя запам'ятав випадок - дорожньо-транспортна пригода. Молодий хлопець-циган в'їхав в стовп на машині. Що саме цікаво, зовнішніх ознак травми в нього не було. Але під час транспортування в лікарню стан його постійно погіршувався, падав тиск, і в приймальному відділенні лікарні він помер. На превеликий жаль, іноді, надати допомогу на рівні районних лікарень та врятувати людину неможливо. І це запам'ятовується на все життя...

Розмову вів Валерій Міщенко, "Моя Київщина".

Оригінал статті.